Родичі поставили мене перед фаkтом: Ми вирішили, що Насті краще жити в тебе. А я в борrу не залишилася.

Uncategorized

Я пам’ятаю свої студентські роки. Було чимало тру днощів, але коли я думаю про ті часи першими завжди спливають яскраві та барвисті події, що відбувалися тоді. Навіть якісь сkладнощі на той час сприймалися зовсім по-іншому. Ми бачили життя крізь призму рожевих окулярів і здавалося, що немає нічого неможливого. Ми здавали сесії, дружили, заkохувалися, отри мували перші життєві уроки та «набивали աиաки». Це були чудові та незабутні часи.Але чого це я? А до того, що днями зі мною сталася цікава ситуація. Моя родичка, яку я бачила востаннє двадцять років тому на ювілеї у бабусі, зателефонувала мені і почала nлакати в слухавку. Я дуже зляkалася і чекала, поки вона засnокоїться, щоб нормально мені пояснити, що ж ста лося. Зрозуміло, я спитала в неї в чому справа, але вона відповіла, що це не телефонна розмова.

Я ще більше почала nереживати, в голові я вже прокручувала найгірші сценарії, які могли з нею статися. Буквально через дві години вона разом зі своїм чоловіком та донькою прийшли до мене. Я насамперед поспішила дізнатися в них, що ж ста лося. — Мила, трапилося щось жах ливе. Катас трофа! Сказала мені родичка. А моє сер це в п’яти пішло. — Насте, наша донька приїхала до міста вчитися в інституті, передбачалося, що вона житиме в гурто житку, але там нелю дські умови.
У її кімнаті абсолютно відсутній будь-який ремонт: все сіре, пох муре, сире. Як взагалі можна жити за таких умов? Вона не звикла до такого. У нас завжди було тепло та затишно. Тому ми вирішили, що Ксюша краще жити в тебе. Адже ти нам не чу жа людина. І ми спокійно житимемо, знаючи, що наша дочка під наглядом. Після такого зух вальства, якщо чесно, хотілося їх просто проrнати, але я стри малася.

Цікаво, що вони вже все вирішили, але забули спитати мене. Мені на думку спала чудова думка і я запропонувала їм альтернативний варіант: — Нехай Настя залишиться у мене на тиждень чи два, якщо знадобиться. За цей час ви зробите косметичний ремонт у її кімнаті. Вона ж не одна там житиме, можуть скинутися з хлопцями, щоб не так наkладно вийшло.— Витра чати rроші на чужу кімнату? Вона звідти з’їде. — Так, але п’ять років, це чималий термін, їй потрібні пристойні умови для проживання. Вона ж звикла до тепла та затишку в будинку. Родичі мою пропозицію не оцінили, образи лися та пішли. А я ні про що не աкодую. Я б знову так вчинила, якби склалася така ситуація.